Infotafel 2
Zwangsarbeit während des Nationalsozialismus
Das System der Zwangsarbeit diente den Nationalsozialisten dazu, heimische Arbeitskräfte zu ersetzen, die sich als Soldaten im Krieg befanden. Die Anzahl aller Zwangsarbeitskräfte im Deutschen Reich lag während des Krieges bei gut 13 Millionen. Dabei lassen sich drei Gruppen voneinander unterscheiden:
Zivile Arbeitskräfte bildeten das größte Kontingent. Sie unterstanden dem Arbeitsamt und der Deutschen Arbeitsfront sowie dem Ausländerreferat der Gestapo.
Kriegsgefangene unterstanden der Wehrmacht und bildeten das zweitgrößte Kontingent.
KZ-Häftlinge als Zwangsarbeitskräfte bildeten die kleinste Gruppe; sie unterstanden der SS.
Die Anwerbung von Zwangsarbeiterinnen und Zwangsarbeitern begann unmittelbar nach dem Überfall der Wehrmacht auf Polen im Jahr 1939. Dabei spielten falsche Versprechungen über Lohn, Unterbringung und Familiennachzug eine Rolle. Mit der Fortdauer des Krieges wurden die Anwerbungen ausgeweitet und immer repressiver durchgeführt.
Vom Einsatz der Zwangsarbeitskräfte profitierten vor allem Industrie und Landwirtschaft, aber auch die Forstwirtschaft, mittelständische Betriebe, Kommunen, kirchliche Einrichtungen und Privathaushalte.
Mit dem Überfall auf die Sowjetunion am 22. Juni 1941 war die deutsche Führung zunächst davon ausgegangen, sowjetische Gefangene und Zivilisten auf keinen Fall zur Zwangsarbeit im Reich heranzuziehen. Die Gründe dafür waren rassistischer Natur. Der Sowjetbürger galt den Nationalsozialisten als „slawischer Untermensch“. Er sollte von den Deutschen deswegen ferngehalten werden.
Erst als im Herbst 1941 mit dem Vormarsch auf Moskau deutlich wurde, dass der Krieg gegen die Sowjetunion keinesfalls mit einem raschen Sieg enden würde, änderte die NS-Führung ihre Haltung. Kriegswirtschaftliche Interessen überlagerten jetzt ideologische Vorbehalte. Kriegsgefangene Soldaten der Roten Armee wurden somit ab September 1941 ins Reich deportiert. Sowjetische Kriegsgefangene stellten nach den Juden die größte Opfergruppe der nationalsozialistischen Herrschaft in Europa dar.
Aufgrund des Mangels an arbeitsfähigen Kriegsgefangenen wurden auch sowjetische Zivilistinnen und Zivilisten ins Deutsche Reich gebracht oder mit Gewalt verschleppt, darunter auch Kinder und Jugendliche. Von Ende 1941 bis zum Sommer 1944 waren es fast drei Millionen. Sie mussten als „Ostarbeiter“ – ähnlich wie Juden und polnische Zwangsarbeitskräfte – einen stigmatisierenden Aufnäher auf ihrer Kleidung tragen.
Foto A2/1:
Sowjetische Kriegsgefangene wurden stehend in offenen Güterwaggons zur Zwangsarbeit ins Deutsche Reich transportiert.
Foto A2/2
Stoffabzeichen für Zwangsarbeiterinnen und Zwangsarbeiter aus der Sowjetunion. Damit sollten sie sichtbar von der deutschen Bevölkerung abgegrenzt werden.
Foto A2/3:
Abtransport von Zwangsarbeiterinnen aus der Ukraine in geschlossenen Güterwaggons 1943 nach Deutschland.
Foto A2/4:
Ein sowjetischer Zwangsarbeiter im Lager der Steinkohlegrube Carl Alexander in Baesweiler bei der Essenaufnahme; Foto von 1942.
Forced labor under National Socialism
The forced labor system was used by the National Socialists to replace domestic workers who were soldiers in the war. The total number of forced laborers in the German Reich during the war numbered approximately 13 million. Three groups can be distinguished from one another:
Civilian workers formed the largest contingent. They fell under the jurisdiction of the Labor Office and the German Labor Front, as well as the Gestapo's Foreigners Department.
Prisoners of war fell under the jurisdiction of the Wehrmacht and formed the second largest contingent.
Concentration camp prisoners as forced laborers formed the smallest group; they fell under the jurisdiction of the SS.
The recruitment of forced laborers began immediately after the invasion of Poland by the Wehrmacht in 1939. False promises about wages, housing and family reunification played a role. As the war continued, recruitment expanded and became increasingly repressive.
Industry and agriculture were the main beneficiaries of the use of forced labor, but forestry, small and medium-sized businesses, municipalities, church institutions and private households also profited.
With the invasion of the Soviet Union on June 22, 1941, the German leadership had initially assumed that Soviet prisoners and civilians would not be used for forced labor within the Reich under any circumstances. The reasons for this were racist in nature. The Soviet citizen was regarded by the National Socialists as a "Slavic subhuman. They were therefore to be kept away from the Germans.
Only when it became clear with the advance on Moscow in the fall of 1941 that the war against the Soviet Union would by no means end in a quick victory, did the Nazi leadership change its attitude. Wartime economic interests now overrode ideological reservations. Prisoner-of-war soldiers of the Red Army were thus abducted to the Reich starting in September 1941. After the Jews, Soviet prisoners of war represented the largest group of victims of Nazi rule in Europe.
Due to the lack of prisoners of war who were capable of working, Soviet civilians were also brought into the German Reich or abducted by force, including children and young people. From the end of 1941 to the summer of 1944, there were almost three million of them. They had to wear a stigmatizing patch on their clothing as "Eastern workers" - similar to Jews and Polish forced laborers.
Photo A2/1:
Soviet prisoners of war were transported to the German Reich standing in open freight cars for forced labor.
Photo A2/2
Fabric badges for forced laborers from the Soviet Union. This was intended to visibly distinguish them from the German population.
Photo A2/3:
Abduction of female forced laborers from Ukraine in closed freight cars to Germany in 1943.
Photo A2/4:
A Soviet forced laborer in the Carl Alexander coal mine camp in Baesweiler taking a meal; photo from 1942.
Travail forcé pendant le national-socialisme
Le système du travail forcé a servi aux nationaux-socialistes à remplacer la main-d’œuvre locale qui était partie à la guerre en tant que soldats. Le nombre total de travailleurs forcés dans le Reich allemand pendant la guerre s’élevait à un peu plus de 13 millions. On peut distinguer trois groupes :
Les travailleurs civils constituaient le plus gros contingent. Ils dépendaient de l’Arbeitsamt et du Deutsche Arbeitsfront ainsi que du Ausländerreferat de la Gestapo.
Les prisonniers de guerre étaient soumis à la Wehrmacht et constituaient le deuxième contingent le plus important.
Les détenus des camps de concentration, en tant que main-d’œuvre forcée, constituaient le plus petit groupe ; ils étaient sous l’autorité de la SS.
Le recrutement de travailleurs forcés a commencé immédiatement après l’invasion de la Pologne par la Wehrmacht en 1939. De fausses promesses sur les salaires, l’hébergement et le regroupement familial ont joué un rôle. Avec la poursuite de la guerre, les recrutements se sont étendus et sont devenus de plus en plus répressifs.
L’utilisation de la main-d’œuvre forcée a surtout profité à l’industrie et à l’agriculture, mais aussi à la sylviculture, aux entreprises de taille moyenne, aux communes, aux institutions religieuses et aux ménages privés.
Avec l’invasion de l’Union soviétique le 22 juin 1941, les dirigeants allemands avaient d’abord estimé qu’il ne fallait en aucun cas faire appel aux prisonniers et aux civils soviétiques pour le travail forcé dans le Reich. Les raisons étaient de nature raciste. Le citoyen soviétique était considéré par les nationaux-socialistes comme un « sous-homme slave ». Il devrait être tenu à l’écart des Allemands pour cette raison.
Ce n’est que lorsqu’il devint clair, à l’automne 1941, avec l’avancée sur Moscou, que la guerre contre l’Union soviétique ne se terminerait en aucun cas par une victoire rapide, que les dirigeants nazis changèrent d’attitude. Les intérêts de l’économie de guerre l’emportaient désormais sur les réserves idéologiques. Des soldats prisonniers de guerre de l’Armée rouge ont donc été déportés dans le Reich à partir de septembre 1941. Les prisonniers de guerre soviétiques représentaient, après les Juifs, le plus grand groupe de victimes du régime national-socialiste en Europe.
En raison du manque de prisonniers de guerre aptes au travail, des civils soviétiques ont également été emmenés dans le Reich allemand ou déportés de force, y compris des enfants et des adolescents. De fin 1941 à l’été 1944, ils étaient près de trois millions. En tant que « travailleurs de l’Est », ils devaient, comme les Juifs et les travailleurs forcés polonais, porter un écusson stigmatisant sur leurs vêtements.
Photo A2/1 :
les prisonniers de guerre soviétiques étaient transportés debout dans des wagons de marchandises ouverts vers le Reich allemand pour y être soumis au travail forcé.
Photo A2/2
Insignes en tissu pour les travailleurs forcés de l’Union soviétique. Il s’agissait ainsi de les distinguer visiblement de la population allemande.
Photo A2/3 :
Transport de travailleuses forcées d’Ukraine dans des wagons de marchandises fermés en 1943 vers l’Allemagne.
Photo A2/4 :
Un travailleur forcé soviétique dans le camp de la mine de charbon Carl Alexander à Baesweiler en train de prendre son repas ; photo de 1942.
Принудительный труд во времена нацизма
Система принудительного труда использовалась нацистами для замены домашней рабочей силы, которая участвовала в войне в качестве солдат. Численность всех принудительных рабочих в Германской империи во время войны составляла около 13 миллионов человек. При этом можно выделить три группы:
Гражданские рабочие составляли самый большой контингент. Они подчинялись центру занятости и Немецкому трудовому фронту, а также отделу по делам иностранцев гестапо.
Военнопленные находились в подчинении Вермахта и составляли второй по величине контингент.
Заключенные концлагерей в качестве подневольных рабочих составляли самую маленькую группу; они находились в ведении СС.
Набор подневольных рабочих начался сразу после вторжения Вермахта в Польшу в 1939 г. Свою роль в этом сыграли ложные обещания о заработной плате, жилье и воссоединении с семьей. По мере того как война продолжалась, вербовка расширялась и проводилась все более репрессивно.
Использование принудительного труда шло на пользу, прежде всего, промышленности, сельскому и лесному хозяйству, средним предприятиям, коммунам, церковным учреждениям и частным домохозяйствам.
Напав на Советский Союз 22 июня 1941 г., немецкое руководство изначально совершенно не собиралось привлекать советских пленных и гражданских лиц к принудительным работам в рейхе. Причины этого носили расовый характер. Нацисты считали советских граждан «славянскими недолюдьми». Поэтому их следовало держать подальше от немцев.
Нацистское руководство изменило свою позицию только осенью 1941 г., когда при наступлении на Москву стало ясно, что война против Советского Союза ни в коем случае не закончится быстрой победой. Военно-экономические интересы теперь накладывались на идеологические оговорки. Таким образом военнопленных солдат Красной Армии с сентября 1941 г. депортировали в рейх. Советские военнопленные представляли собой самую большую группу жертв нацистского правления в Европе после евреев.
Из-за нехватки трудоспособных военнопленных в Германскую империю привозили или насильственно забирали также советских гражданских лиц, в том числе детей и подростков. С конца 1941 г. до лета 1944 г. их было почти три миллиона. В качестве «восточных рабочих» они должны были носить нашивку-клеймо на своей одежде – подобно евреям и польским подневольным рабочим.
Фотография А2/1:
Советских военнопленных перевозили на принудительные работы в Германскую империю в стоячем положении в открытых грузовых вагонах.
Фотография А2/2
Матерчатая эмблема для подневольных рабочих из Советского Союза. Таким образом они должны были быть четко отделены от немецкого населения.
Фотография А2/3:
Отправка подневольных работниц из Украины в закрытых грузовых вагонах в Германию в 1943 г.
Фотография А2/4:
Советский подневольный рабочий в лагере на каменноугольной шахте Карла Александра в Басвайлере во время приема пищи; фотография 1942 г.
Примусова праця за часів нацизму
Система примусової праці використовувалася нацистами для заміни домашньої робочої сили, яка брала участь у війні як солдати. Чисельність всіх примусових робітників в Німецькій імперії під час війни становила близько 13 мільйонів. При цьому можна виділити три групи:
Цивільні робітники становили найбільший контингент. Вони підпорядковувалися центру зайнятості та Німецькому трудовому фронту, а також відділу у справах іноземців гестапо.
Військовополонені перебували у підпорядкуванні Вермахту та становили другий за величиною контингент.
Ув'язнені концтаборів як підневільні робітники становили найменшу групу; вони підпорядковувалися СС.
Набір підневільних робітниць та робітників почався відразу після вторгнення Вермахту до Польщі в 1939 р. Свою роль у цьому відіграли хибні обіцянки про заробітну плату, житло та возз'єднання з сім'єю. У міру того, як війна тривала, вербування розширювалося й проводилося все більш репресивно.
Використання примусової праці йшло на користь насамперед промисловості, сільському та лісовому господарству, середнім підприємствам, комунам, церковним установам та приватним домогосподарствам.
Після нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 р. німецьке керівництво спочатку зовсім не збиралося залучати радянських полонених та цивільних осіб до примусових робіт в рейху. Причини цього мали расовий характер. Нацисти вважали радянських громадян «слов'янськими недолюдьми». Тому їх слід було тримати якомога далі від німців.
Нацистське керівництво змінило свою позицію лише восени 1941 р., коли під час наступу на Москву стало зрозуміло, що війна проти Радянського Союзу в жодному разі не закінчиться швидкою перемогою. Військово-економічні інтереси тепер накладалися на ідеологічні обмовки. Таким чином військовополонених солдатів Червоної Армії з вересня 1941 р. депортували в рейх. Радянські військовополонені були найбільшою групою жертв нацистського правління в Європі після євреїв.
Через брак працездатних військовополонених до Німецької імперії привозили або насильно забирали також радянських цивільних осіб, зокрема дітей та підлітків. З кінця 1941 р. до літа 1944 р. їх було майже три мільйони. Як «східні робітники» вони мали носити нашивку-клеймо на своєму одязі – подібно до євреїв й польських підневільних робітників.
Фотографія A2/1:
Радянських військовополонених перевозили на примусові роботи в Німецьку імперію стоячки у відкритих вантажних вагонах.
Фотографія A2/2
Матер'яна емблема для підневільних робітників із Радянського Союзу. Таким чином вони мали бути чітко відокремлені від німецького населення.
Фотографія A2/3:
Відправлення підневільних робітниць з України в закритих вантажних вагонах до Німеччини в 1943 р.
Фотографія A2/4:
Радянський підневільний робітник у таборі на кам'яновугільній шахті Карла Олександра в Басвайлері під час приймання їжі; фотографія 1942 р.