Infotafel 8

Der lange Weg in die Nordeifel

Zivilisten – Männer, Frauen und Jugendliche – wurden in den eroberten Gebieten der Sowjetunion ab 1942 gegen ihren Willen von der Straße aufgegriffen, aus ihren Häusern gezerrt und zu Transportstellen geschafft. In Güterzügen, häufig Viehwaggons, wurden sie nach Deutschland verschleppt. Die Fahrt konnte einige Tage, aber auch zwei bis drei Wochen dauern.

Durchgangslager gab es nicht in ausreichender Zahl auf deutschem Boden. Daher kamen viele zivile Zwangsarbeitskräfte zunächst in provisorische Sammelunterkünfte oder wurden auch in Kriegsgefangenenlagern mit untergebracht. Die Sammelunterkünfte fungierten als Arbeitsvermittlungsbörsen, die den Charakter eines Sklavenmarkts hatten. Die Verteilung der zur Zwangsarbeit Verpflichteten richtete sich nach den Anträgen, die von Betrieben, landwirtschaftlichen Höfen und Haushalten bei regionalen und örtlichen Arbeitsämtern eingegangen waren.

In glücklichen Fällen konnte es vorkommen, dass zivile Arbeitskräfte direkt in den Häusern ihrer Arbeitgeber mitwohnen durften. Die meisten landeten jedoch in dem dichten Lagernetz für zivile Arbeitskräfte, das von größeren Betrieben unterhalten wurde. Die Betriebe kooperierten dabei eng mit der Gestapo und der Ortspolizei. Diese wiederum nutzten ihren Handlungsspielraum in repressiver und mitunter todbringender Weise.

Schlimmer noch als den zivilen Zwangsarbeiterinnen und Zwangsarbeitern erging es den sowjetischen Kriegsgefangenen. Die meisten von ihnen erreichten krank, ausgehungert, völlig erschöpft oder sterbend die Stammlager (Stalag) und Arbeitskommandos der Wehrmacht.

Ihre Lager waren Teil eines komplexen Systems, das den Wehrkreisen entsprechend gegliedert war. In dem für die Gräberstätte Rurberg bedeutenden Wehrkreis VI lagen u. a. das bei Paderborn in der Senne befindliche und für die Registrierung der Gefangenen zuständige Stammlager 326 (VI K) und ebenso das bis 1942 nahe Düren befindliche Lager Arnoldsweiler (Stalag VI H), das später zum Außenlager des Stalag VI G (Bonn-Duisdorf) wurde.

Die Bilder 5, 6 und 7 aus dem Stalag 326 (VI K) Senne bezeugen, dass die sowjetischen Kriegsgefangenen dort zunächst in Erdhöhlen vegetierten, die sie sich selbst schaffen mussten, um überhaupt einen gewissen Schutz vor der Witterung zu haben. In Arnoldsweiler wurden sie dichtgedrängt in Baracken und teilweise in Zelten untergebracht. Aus beiden Stalags und aus weiteren Lagern gelangte die Mehrzahl Kriegsgefangener zur Ausübung von Zwangsarbeit in die Nordeifel. Ihre dortigen Lager, der Transport von Toten zu vorläufigen Grabstellen sowie die Märsche zu Arbeitseinsätzen und die Arbeitseinsätze selbst waren Teil des Alltags. Für die regionale Bevölkerung konnten sie in den Einsatzorten nicht unbemerkt bleiben. In den Jahrzehnten nach dem Krieg wurde dieses Kapitel dennoch weitestgehend verdrängt und beschwiegen.

The long way to the North Eifel

Civilians - men, women and young people - were picked up off the streets against their will in the conquered territories of the Soviet Union starting in 1942, dragged out of their homes and taken to transportation points. They were taken to Germany in freight trains, often cattle cars. The journey could last a few days, but also two to three weeks.

There were not enough transit camps on German soil. For this reason, many civilian forced laborers were initially placed in temporary collective housing or were also housed in prisoner-of-war camps. The collective accommodations functioned as labor exchanges which had the character of a slave market. The distribution of those obliged to perform forced labor was based on the applications received by regional and local labor offices from businesses, farms and households.

In fortunate cases, civilian workers were allowed to live directly in the homes of their employers. Most of them, however, ended up in the dense network of camps for civilian workers maintained by larger companies. The factories cooperated closely with the Gestapo and the local police. The latter, in turn, used their room for maneuver in a repressive and sometimes lethal manner.

The Soviet prisoners of war fared even worse than the civilian forced laborers. Most of them arrived at the Wehrmacht's main camps (Stalags) and work commands sick, starving, completely exhausted or dying.

Their camps were part of a complex system structured according to the Wehrkreisen. In the military district VI, which is important for the Rurberg Cemetery, the main camp 326 (VI K), among others, was located near Paderborn in the Senne region and was responsible for the registration of the prisoners as was the Arnoldsweiler camp (Stalag VI H), which was located near Düren until 1942 and later became a satellite camp of Stalag VI G (Bonn-Duisdorf).

The photos 5, 6 and 7 from Stalag 326 (VI K) Senne show that the Soviet prisoners of war initially vegetated in burrows and earthen caves, that they had to create themselves in order to have some protection from the weather. In Arnoldsweiler they were densely packed in barracks and partly in tents. From both Stalags and from other camps, the majority of prisoners of war arrived in the northern Eifel for forced labor. The camps there, the transportation of the deceased to temporary graves, as well as the marches to work assignments and the work assignments themselves were part of everyday life. For the regional population, they were not able to go unnoticed at the work sites. In the decades after the war, this chapter was nevertheless largely suppressed and hushed up.

Le long chemin vers le nord de l’Eifel

Dans les territoires conquis de l’Union soviétique, à partir de 1942, les civils, hommes, femmes et adolescents, ont été ramassés dans la rue contre leur gré, traînés hors de chez eux et emmenés vers des lieux de transport. Ils ont été déportés en Allemagne dans des trains de marchandises, souvent des wagons à bestiaux. Le voyage pouvait durer quelques jours, mais aussi deux ou trois semaines.

Les camps de transit n’étaient pas assez nombreux sur le territoire allemand. C’est pourquoi de nombreux travailleurs forcés civils ont d’abord été placés dans des logements collectifs provisoires ou dans des camps de prisonniers de guerre. Les logements collectifs faisaient office de bourses de main-d’œuvre, qui avaient des airs de marché aux esclaves. La répartition des personnes astreintes au travail forcé s’est faite en fonction des demandes reçues des entreprises, des fermes et des ménages auprès des agences régionales et locales pour l’emploi.

Dans de rares cas, il pouvait arriver que des travailleurs civils soient autorisés à cohabiter directement dans les maisons de leurs employeurs. Mais la plupart ont fini dans le dense réseau de camps de travailleurs civils entretenu par les grandes entreprises. Les entreprises coopéraient étroitement avec la Gestapo et la police locale. Celles-ci utilisaient à leur tour leur pouvoir de manière répressive et parfois mortelle.

Le sort des prisonniers de guerre soviétiques était encore pire que celui des travailleurs forcés civils. La plupart d’entre eux sont arrivés malades, affamés, complètement épuisés ou mourants dans les camps de base (Stalag) et les commandos de travail de la Wehrmacht.

Leurs camps faisaient partie d’un système complexe, structuré en fonction des districts militaires. Le camp de base 326 (VI K), situé près de Paderborn dans la Senne et responsable de l’enregistrement des prisonniers, ainsi que le camp d’Arnoldsweiler (Stalag VI H), situé près de Düren jusqu’en 1942, qui devint plus tard un camp extérieur du Stalag VI G (Bonn-Duisdorf), se trouvaient dans le district militaire VI, qui était important pour le site funéraire de Rurberg.

Les images 5, 6 et 7 du Stalag 326 (VI K) Senne témoignent du fait que les prisonniers de guerre soviétiques y végétaient d’abord dans des terriers qu’ils devaient se créer eux-mêmes pour avoir ne serait-ce qu’une certaine protection contre les intempéries. À Arnoldsweiler, ils ont été logés en rangs serrés dans des baraques et parfois dans des tentes. La majorité des prisonniers de guerre des deux stalags et d’autres camps sont arrivés dans le nord de l’Eifel pour y effectuer des travaux forcés. Leurs camps, le transport des morts vers des lieux de sépulture provisoires ainsi que les marches vers les chantiers de travail et les chantiers de travail eux-mêmes faisaient partie de leur quotidien. Pour la population régionale, ils ne pouvaient pas passer inaperçus sur les lieux d’intervention. Dans les décennies qui ont suivi la guerre, ce chapitre a pourtant été largement occulté et passé sous silence.

Долгий путь в Северный Эйфель

Гражданских лиц (мужчин, женщин и подростков) на захваченных территориях Советского Союза, начиная с 1942 г., против их воли забирали с улиц, вытаскивали из домов и доставляли к транспортным пунктам. Их вывозили в Германию грузовыми поездами, часто в вагонах для перевозки скота. Поездка могла занимать несколько дней, а могла и две-три недели.

Транзитных лагерей на территории Германии было недостаточно. Поэтому многие гражданские подневольные рабочие сначала прибывали во временные общежития или также содержались в лагерях для военнопленных. Общежития функционировали как биржи труда, которые носили характер невольничьего рынка. Распределение лиц, привлекаемых к принудительному труду, осуществлялось согласно заявкам, которые региональные и местные центры занятости получали от предприятий, фермерских и домашних хозяйств.

В лучшем случае гражданским рабочим могли разрешить проживать непосредственно в домах своих работодателей. Однако большинство из них оказались в большой сети лагерей для гражданских рабочих, которые содержали крупные предприятия. Предприятия при этом тесно сотрудничали с гестапо и местной полицией. Последние, в свою очередь, использовали свою свободу действий репрессивным, а иногда и смертоносным образом.

Хуже, чем у гражданских подневольных рабочих, обстояли дела у советских военнопленных. Большинство из них прибывали в стационарные лагеря (Stalag) и рабочие отряды Вермахта больными, изголодавшимися, полностью истощенными или умирающими.

Их лагеря были частью сложной системы, которая была организована согласно военным округам. В военном округе VI, имеющем важное значение для комплекса захоронения Рурберг, находились, в частности, стационарный лагерь 326 (VI K) недалеко от Падерборна-на-Сенне, отвечавший за регистрацию заключенных, а также лагерь Арнольдсвайлер (Stalag VI H), который до 1942 г. находился недалеко от Дюрена и позже стал внешним лагерем Stalag VI G (Бонн-Дуйсдорф).

Изображения 5, 6 и 7 из Stalag 326 (VI К) на Сенне свидетельствуют о том, что советские военнопленные сначала укрывались там в гротах, которые им приходилось создавать самим, чтобы иметь хоть какую-то защиту от непогоды. В Арнольдсвайлере их размещали в тесных бараках и частично в палатках. Из обоих шталагов и из других лагерей большинство военнопленных направлялось в Северный Эйфель для выполнения принудительных работ. Их лагеря там, транспортировка погибших к местам временного захоронения, а также марши на работу и сама работа были частью повседневной жизни. В местах их использования они не могли остаться незамеченными для местного населения. Тем не менее, в течение десятилетий после войны об этом в значительной степени старались не думать и не говорить.

Довгий шлях у Північний Ейфель

Цивільних осіб (чоловіків, жінок та підлітків) на захоплених територіях Радянського Союзу, починаючи з 1942 р., проти їхньої волі забирали з вулиць, витягували з будинків та доставляли до транспортних пунктів. Їх вивозили до Німеччини вантажними поїздами, часто у вагонах для перевезення худоби. Поїздка могла займати кілька днів, а могла й два-три тижні.

Транзитних таборів на території Німеччини було недостатньо. Тому багато хто з цивільних підневільних робітників спочатку прибували до тимчасових гуртожитків або також утримувалися у таборах для військовополонених. Гуртожитки функціонували як біржі праці, які мали характер невільницького ринку. Розподіл осіб, які залучалися до примусової праці, здійснювався згідно з заявками, які регіональні та місцеві центри зайнятості отримували від підприємств, фермерських та домашніх господарств.

У найкращому разі цивільним робітникам могли дозволити проживати безпосередньо у будинках своїх роботодавців. Проте більшість із них опинилися у великій мережі таборів для цивільних робітників, які утримували великі підприємства. Підприємства при цьому тісно співпрацювали з гестапо та місцевою поліцією. Останні, своєю чергою, використовували свою свободу дій репресивним, а іноді смертоносним чином.

Гірше, ніж у цивільних підневільних робітниць та робітників, були справи у радянських військовополонених. Більшість із них прибували до стаціонарних таборів (Stalag) та робочих загонів Вермахту хворими, зголоднілими, повністю виснаженими чи в передсмертному стані.

Їх табори були частиною складної системи, що була організована згідно з військовими округами. У військовому окрузі VI, що має важливе значення для комплексу поховання Рурберг, знаходилися, зокрема, стаціонарний табір 326 (VI K) неподалік Падерборна-на-Сенні, який відповідав за реєстрацію ув'язнених, а також табір Арнольдсвайлер (Stalag VI H), який до 1942 р. знаходився неподалік Дюрена й пізніше став зовнішнім табором Stalag VI G (Бонн-Дуйсдорф).

Зображення 5, 6 та 7 зі Stalag 326 (VI К) на Сенні свідчать про те, що радянські військовополонені спочатку ховалися там у гротах, які їм доводилося створювати самим, щоб мати хоч якийсь захист від негоди. В Арнольдсвайлер їх розміщували в тісних бараках й частково в наметах. З обох шталагів та з інших таборів більшість військовополонених прямували до Північного Ейфеля для виконання примусових робіт. Їх табори там, транспортування загиблих до місць тимчасового поховання, а також марші на роботу та сама робота були частиною повсякденного життя. Вони не могли залишитися непоміченими для місцевого населення у місцях їх використання. Проте протягом десятиліть після війни про це значною мірою намагалися не думати та не говорити.